Читаємо у 1 класі
Звуки й голоси
- На межі сну, Ведмедику, можна уявити все, що схочеш, і все, що уявив, буде як живе. І вже тоді...
- Ну!
- Вже тоді...
- Та кажи ж-бо!
- І вже тоді... почуєш звуки й голоси. - Їжачок дививсь на Ведмедика великими круглими очима, неначе цієї миті, оце просто зараз, збагнув щось найвагоміше.
- І кого ти чув? - пошепки спитав Ведмедик.
- Сьогодні?
- Еге.
- Зяблика, - сказав Їжачок.
- А вчора?
- Жабку.
- А що вона сказала?..
- Вона - співала. - І Їжачок заплющив очі.
- Ти її і тепер чуєш?
- Чую, - сказав Їжачок із закритими очима.
- Давай-но я теж заплющу очі. - Ведмедик заплющився і став коло Їжачка, щоб теж чути.
- Чуєш? - спитав Їжачок.
- Ні, - сказав Ведмедик.
- Ти так, куняй помаленьку.
- Треба лягти, - сказав Ведмедик. І ліг.
- А я – біля тебе. - Їжачок сів поряд. Тільки уяви: вона сидить і співає.
- Уявив.
- А тепер... Чуєш? - І Їжачок, наче диригент, змахнув лапою. - Заспівала!
- Не чую, - сказав Ведмедик. - Сидить, вибалушила очі і мовчить.
- Поговори з нею, - сказав Їжачок. - Зацікав.
- Як?
- Скажи: "Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на Ваш концерт".
Ведмедик поворушив губами.
- Сказав.
- Ну?
- Мовчить.
- Чекай, - сказав Їжачок. - Давай ти сядеш, а я ляжу. Та-ак.- І він забубонів щось, вмощуючись поряд з Ведмедиком у траві.
А день розквітав, і висока струнка осінь блукала поміж соснами і кружляла у зсохлому листі.
Ведмедик давно розплющив очі і тепер бачив руді дерева, вітер, що пускав брижі в калюжі, а Їжачок усе мурмотів і шепотів, лежачи поряд у траві.
- Послухай, Їжачку, - сказав Ведмедик, - нащо нам та жабка, га? Ходімо назбираємо грибів, підсмажимо! А я для тебе яблучко сховав.
- Ні, - не відкриваючи очей, сказав Їжачок. - Вона співатиме.
- Ну й співатиме. Що з того?
- Ну тебе! - сказав Їжачок. - Гриби! Яблучка!.. Якби ж ти тільки знав, як то - звуки й голоси!
Коли ти скрадаєш сонце, мені смутно
Над горою туман і рожевувато-помаранчеві відблиски. Цілий день періщив дощ, потім перестав, визирнуло сонце, зайшло за гору, і ось тепер була така гора.
Було дуже гарно, так гарно, що Їжачок із Ведмедиком просто дивилися і нічого не казали одне одному.
А гора безперервно мінялася: помаранчеве перемістилось ліворуч, рожеве - праворуч, а блакитне стало сизувато-синім і лишилось угорі.
Їжачок з Ведмедиком давно засмакували ту забавку: заплющуватися, а як розплющиш очі - все по-іншому.
- Дивися, мерщій, - шепнув Їжачок. – Таке чудне!
Тепер помаранчеве розтеклося вузькою стьожкою по всій горі, а рожеве і блакитне зникло.
Туман був там, вище, а сама гора була неначе окреслена жовтогарячою стрічкою.
Вони знов заплющилися, а за мить, коли відкрили очі, знов усе змінилося.
Помаранчеве спалахувало раз-по-раз то зліва, то справа, рожеве несподівано опинилося праворуч, рожевувато-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, урочистою, що від неї просто неможливо було очей відвести, Їжачок з Ведмедиком ізнов заплющилися і відкрили очі: гора стала погідною, туманною, з легким рожевуватим відблиском праворуч, але не встигли вони знов заплющитися, як той відблиск зник.
Імлиста, дуже гарна гора дивилася на Їжачка з Ведмедиком.
І раптом... чи то Їжачкові з Ведмедиком вчулося, але наче як хтось промовив:
- Вам подобається на мене дивитися?
- Так.., - сказав Їжачок.
- Це хто? Хто це сказав? - пошепки спитав Ведмедик.
- Я гарна?
- Так.., - сказав Їжачок.
- А коли я вам більше подобаюся - рано чи надвечір? Тут і Ведмедик збагнув, що то промовляє гора.
- Мені - вранці, - сказав Ведмедик.
- А чому?
- Тоді попереду цілий день і...
- А тобі, Їжачку?
- Коли ти скрадаєш сонце, мені смутно, - сказав Їжачок. - Та мені більше подобається дивитись на тебе ввечері.
- А чому?
- Коли дивишся ввечері, здається, стоїш отам, на верхівці, і далеко-далеко видно.
- Що ж ти бачив сьогодні, Їжачку? - спитала гора.
- Сьогодні ховалося сонце, а хтось так боронив йому іти, що я вже ні про що не думав, тільки дивився.
- А я... Ми... То розплющимо очі, то заплющимося. Ми так бавимося, - сказав Ведмедик.
Швидко сутеніло.
І коли майже зовсім смеркло, синє-зелене небо зненацька відкраялося від гори, а сама вона стала різко помітна, чорна на світло-блакитній смузі, що відокремлювала її від темного неба.
Як відтіняти тишу
- Я дуже люблю осінні похмурі дні, - сказав Їжачок. - Сонечко тьмяно світить, і такий туман-туман...
- Спокій, - сказав Ведмедик.
- Еге. Наче все зупинилося і стоїть.
- Де? - спитав Ведмедик.
- Та ні, безвідносно. Стоїть і аніруш.
- Хто?
- Ну, як ти не розумієш? Ніхто.
- Ніхто стоїть і не рухається?
- Еге. Ніхто не рухається.
- А комарі? Онде як літають! Дззззум!.. Дзззззум!.. - І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.
- Комарі тільки ще дужче, - тут Їжачок зупинився, аби підшукати слово, - в і д т і н я ю т ь нерухомість, - врешті сказав він.
Ведмедик сів:
- Як це?
Вони лежали на травичці біля кручі над річкою і грілися під тьмяним осіннім сонечком. За річкою пломенів осиками темний ліс.
- Ну от дивися! - Їжачок звівся й побіг. - Бачиш?
- Що?
- Який ліс нерухомий?
- Ні, - сказав Ведмедик. - Я бачу, як ти біжиш.
- Ти не на мене дивися, на ліс! - І Їжачок знов побіг. - Ну?
- Отже, мені на тебе не дивитися?
- Не дивися.
- Гаразд, - сказав Ведмедик і відвернувся.
- Та нащо ж ти зовсім відвернувся?
- Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.
- Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс одночасно, збагнув? Я побіжу, а він стоятиме. Я відтінятиму його нерухомість.
- Гаразд, - сказав Ведмедик. - Спробуймо. - І щосили втупився в Їжачка. - Біжи!
Їжачок побіг.
- Швидше! - сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.
- Стій! - гукнув Ведмедик. – Давай почнемо спочатку.
- Чого?
- Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так кумедно бігаєш, Їжачку!
- А ти дивися на мене і на ліс, розумієш? Я - біжу, ліс - стоїть. Я відтіняю його нерухомість.
- А ти не міг би бігти більшими стрибками?
- Нащо?
- Спробуй.
- Хіба я кенгуру?
- Та ні, але ти - ніжками тупця-тупця, - і я не можу відірватися.
- То не важливо, як я біжу, розумієш? Суть у тому, що я біжу, а він - стоїть.
- Гаразд, - сказав Ведмедик. - Біжи!
Їжачок побіг знов.
- Ну?
- Такими дрібненькими крочками хіба відтіниш, сказав Ведмедик. - Тут треба плигати ось так! І він стрибнув, немов справжнісінький кенгуру.
- Стій! - гукнув Їжачок. - Слухай! Ведмедик завмер.
- Чуєш, як тихо?
- Чую.
- А якщо я крикну, то я криком відтіню тишу.
- А-а-а!.. - закричав Ведмедик.
- Тепер зрозумів?
- Аякже! треба кричати й перекидатися! А-а-а! – знов загорлав Ведмедик і перекинувся через голову.
- Ні! - закричав Їжачок. - Треба бігати й підстрибувати. Отак! - І застрибав по галявині.
- Ні! - гукнув Ведмедик. - Треба бігти, падати, падати і підстрибувати, й летіти.
- Як то? – Їжачок спинився.
- А ось так! – І Ведмедик стрибнув з кручі.
- І я! - вигукнув Їжачок і покотився з кручі навздогін Ведмедикові.
- Ля-ля-ля! - заволав Ведмедик, деручись назад.
- У-лю-лю! - по-пташиному запищав Їжачок.
- Е-ге-гей! - на все горло загорлав Ведмедик і зіскочив з кручі знов.
Так аж до вечора вони бігали, стрибали, злітали з кручі і репетували на все горло, відтіняючи нерухомість і тишу осіннього лісу.
Немає коментарів:
Дописати коментар